Культпохід 2*2

У того, хто цю фразу бачить вперше можуть виникати дурні асоціації на тему: а що це? Совєти типу: «Як здати сесію, закадривши двох інтелектуалок», чи «Екскурсія у супроводі прєпода мех.-мату»?
Насправді ж все значно глобальніше і грандіозніше. Початок вересня (5.09.09) ознаменувався визначною подією на українському культурному просторі, а саме, як кажуть брати соціологи, початком швейцарсько-української інтеграції. Українська сторона висувала майстрів слова Юрка Андруховича та Сергія Жадана. Швейцарська ж сторона хизувалася інтелігентними і височезними(перше враження) Педром Ленцом і Рафаелем Урвайдером. Окремим і визначним персонажем дії (про який ще мова буде) була бабуся-перекладачка. І вся ця дія відбувалася де? Ну звісно ж у Будинку актора, хто у нас ще з такими проектами зв’язується
Да…п’єса якась виходить: головних героїв перелічили, місце події окреслили, що далі? А далі, за класичним сценарієм, має бути власне дія. Ні ну це можна…в котрий раз розповідати, що у призначений час нічого не розпочалося і затримали початок щонайменш на чверть години і пояснювати це гордо: особливостями мєнталітєту,. Але не буду. Спробую, як людина, що мала змогу сприймати й розуміти обидві сторони: німецьку(так, саме цією мовою у Швейцарії шпрехають) і українську(ну це вже наша власне рідна). Зробити таке собі порівняння-аналіз-критику-враження. Це досить суб’єктивно, скажете ви, але суб’єктивізм то також річ відносна.
Спробую спочатку у двох словах все ж таки окреслити процес. Просто: чергування наших і не наших авторів. А для тих, хто на німецькій не розуміється, наші не наших перекладали.
Чи було щось, що вразило? Завжди є щось таке, але більший простір найчастіше займають звичні речі, що вже колись мали змогу вразити і сприймаються такими, к вони є.
Жадан…улюбленець харківської «інтелектуальної публіки» читав віршики з нової книжки «Лілі Марлен», змащував їх старими, а на закуску представив усім відомих «300 китайців», яких «ніколи не буває замало» і публіка завелась, не дивлячись на те, що це вже було почуте. Той, хто спіймав хвилю в момент непопулярності і зумів довести, що його справа – то круто, залишається відомим. Навіть, якщо зараз є натовпи людей, що можуть писати не гірші вірші, що також чіплятимуть за душу. Але хоча б за ту спробу, що дала результат, спробу бути одним із перших проповідувачів сучукрліту варто бути вшановуваним.
Андрухович… людина, що пише вже стільки років, скільки прожив пересічний слухач у залі. Чи здивував? Здивував. Тим, скільки ж спогадів має людина, щоб вже котрий рік поспіль пересипати ними свої твори. Нова книжка…111 міст і спогад, такий, що робить кожне з них особливим. «Харків в особах, де за кожною – легенда», «Гамбург. Вокзал – велетенська філармонія нового циклу», Берн – місто наших гостей, можливість повірити в те, що кожен спогад колись був реальністю, бо є наглядна оповідь, про величезного і худезного дона Педро (Педро Ленца), що також колись відчув на собі крапельку незвичності українського менталітету. Посмішка на обличчі, що залишає слухачам очікування на нову оповідь довгого життя.
Педро Ленц, за словами Андруховича, йому б грати ролі деміургів та маніяків в кіно. Не знаю, чи личив би йому закривавлений ніж, але купа листків паперу та ручка – це явно його інструмент. Швидкий. Рвучкий голос, що не залишає можливості чужостранцям розбирати слова. Мабуть такими стають ті, до кого приходить муза з гір. Життєві тексти, що кожному дають привід для власних роздумів над тим, що для тебе має сенс. «Хто озлоблений, той насправді вже мертвий».
Рафаель Урвайдер… справжній оратор. Такий може із гордо піднятою головою віщати зі сцени як політичні прокламації, так і лірику із прозою, хоча останнє все ж таки підходить йому краще. Тексти присвячувались алкоголю: горілка, віскі, джин, ром, граппа, текіла…Опис. Влучні вислови і тонкі порівняння…німецькою. Ос тут і замислюєшся про труднощі перекладу. Скільки ж треба вивчити мов, щоб тонко розгадати, що хотіли донести до нас класики, а не той дядя перекладач(чи тьотя, якщо вона вам ближча) із власними, усталеними поглядами на життя. Ні, наші українські хлопці молодці. Переклад зробили літературний, ідею донесли, але ось враження, гру слів загубили дорогою. А причина в чому? Як завжди – мєнталітєт.
До речі про перекладачів. Бабуся – перекладачка була чудовою, із своїми обов’язками (за допомогою зала та розумника Юрка Андруховича) справлялася. Де вони їх таких чудернацьких беруть.
Взагалі, думаючи про побачене та вище написане, розумієш, що то є важливий крок на шляху українсько-європейської співдружності.
Проект, сподіваємось, триватиме, а ми сповіщатимемо вас анонсами та переглядом подій.

Вєрона